Вознесенская церковь и семейная усыпальница Драгомировых

         Місто Конотоп – (вчені вважають, що його назва походить від слова “конотопье”, багнисте місце) заснований у 30-хх роках XVII ст. на пограниччі Речі Посполитої та Московської держави. Конотоп був одним з тих прикордонних укріплень, які поляки будували по лінії Путивльського рубежу. Спочатку це був “городок”, обнесений з трьох боків валом, котрий двома паралельними сторонами упирався в річку Єзуч, складавши четверту сторону цього містечка.1

         Раніше ці землі належали путивльцю Никифору Яцину, але після Деулинського перемир’я 1618 року, за яким Москва віддала Польщі Чернігово-Сіверські землі, побережжя Сейму було віддане королем Володиславом IV Юрію Оссолінському для заселення та будівництва прикордонних містечок.

         За часів визвольної війни українського народу 1648-1654 років Конотоп був сотенним містечком Чернігівського, потім Ніжинського полку. Після вигнання поляків, Яцин почав віднімати у конотопців свої колишні землі. Це питання вирішувалось у Москві, але закінчилося нічим, так як уже важко було здвинути конотопців з місця.

         За описом Конотопу 1654 року ми бачимо його з доволі міцними укріпленнями. Вони знадобились гетьману України І. Виговському у 1659 році, коли упевнившись у віроломстві московітів, він спробував скинути російське ярмо з шиї України. Заключивши союз з Кримом та підписавши Гадяцькі умови з Польщею, Виговський виступив проти подальшого закабалення України Москвою. Москалі направили в Україну військо під начальством кн. Трубецького та Ромадановського для знешкодження намірів Виговського. Весною 1659 року Трубецькой, Ромадановський, Пожарський блокували у Конотопській фортеці ніжинського полковника Григорія Гуляницького з двома полками. Облога фортеці затягнулася до кінця червня, що дало змогу Виговському зібрати сили та підійти до Конотопа. 28 червня 1659 року він наголову розбив московське військо у битві на річці Сосновці. Російський історик С. Соловйов так писав про цю битву: “Цвет московской конницы, совершившей счастливые походы 54-го и 55-го годов, сгиб в один день, пленных досталось победителям тысяч пять. В печальном платье вышел Алексей Михайлович к народу, и ужас напал на Москву … царствующий град затрепетал за собственную безопасность…»

         Пам’ятником Сосновської битви залишається теперішня конотопська Вознесенська церква, більш відома в народі під ім’ям Сорокосвятської.

         Сорокосвятська церква була збудована з ініціативи Лівобережного гетьмана І. Брюховецького, який писав у 1667 році до Москви, що готовий “царя и веры ради православныя избиенных от татар, где мощи под Конотопом лежаще, составити храм четыредесять мучеников и на тот храм и древья уже несколько тысячей высечь велел. Только надо его царского преств. величества и из казны вспоможения и на колокола, чтоб великий государь пожаловал две пушки, которые лежат в казне.

         Невідомо, коли саме, але церква ця була збудована, так як в акті 1699 року читаємо, що козацький старшина Андрій Лизогуб купив в Конотопі “плецы – «озле гребли меской над берегом в парафии Сорокосвяцкой». 2 Церква була збудована у передмісті Дрижчовка, яке «мескою греблею» була з’єднана з другим передмістям – Загребеллям, частиною Конотопу, котра знаходилася на іншому, правому березі річки Єзуч.

         Конотоп у першій половині XVIII ст.. зостається сотенним містечком Ніжинського полку. На 1711 рік у ньому проживала 701 сім’я. 3  Його жителі займалися землеробством, скотарством, торгівлею, різними ремеслами. У місті діяла гута, кілька водяних млинів, які належали козацькій старшині. З 1782 року Конотоп став повітовим містом Новгород-Сіверського намісництва. Був затверджений герб міста у вигляді прямокутного щита червоного кольору, в центрі якого зображено золотий Андріївський хрест, під ним – срібний полумісяць внутрішньою стороною доверху, над хрестом – шестикінцева зірка. 4 Управління містом здійснювала шестигласна дума та магистрат з виборними посадами. У 1796 році Конотоп став повітовим містом Малоросійської, а з 1802 року – Чернігівської губернії. 5

         Серед конотопської старшини XVIII ст. особливе місце займало сімейство Кандиб. Один з нього, Данило Кандиба, мав пряме відношення до історії Сорокосвяцької церкви. На його кошти на місті церкви XVII ст. була збудована нова дерев’яна церква в ім’я Сорока мучеників. Зберігся лист Київського Митрополита Тимофія до Данила Кандиби з приводу освячення нового храму. Наведемо його повністю.

         Благородный господин Данило Кандыба. Писание вашего благородия сего декабря 24-го дня мы получили, которым изволите нашего благословения на освящение вновь устроенной св. четыредесяти мученик Конотопской церкви. На оное писание вашему благородию архиерейско объявляем, как и пред сим благородию архиерейско объявливано, что когда зато не прогневится, надлежить тому быть от протопопа конотопского Моисея Криветского представление к нам об оной, вновь состроенной, церкви засвидетельствованием указных обстоятельствах, коих при сем копия приложена, когда будят прислано, в то время и не освящение оной от нас грамота выдана будет. При сем Божия благословения вашему благородию и всему почтенному дому вашему желая, пребываем.

Вашего благородия всего добра искренне желательный богомолец и услужливый пастырь митрополит Киевский Тимофей.

1751 г. декабря 27.6

Цю церкву у народі назвали “кандыбовской і простояла вона до будівництва Вознесенської церкви.

Церква в ім’я Вознесіння Господня була збудована в період з 1824 по 1846 року взамін “кандыбовской” Сорокосвяцької. Будівництво любої церкви зазвичай починалося з прохання прихожан в управління єпархії про дозвіл на закладення церкви. Потім заключався контракт з майстром на будівництво церкви та розпочинався збір пожертвувань.

В “Книге для записи расхода денег. 1809-1828 гг.” по Сорокосвяцькій церкві, яка знаходиться на зберіганні у Держархіві Сумської області, читаємо: “1824 г. 28 февраля куплено на прошение архиерею простой бумаги в золотом обрезе – 30 копеек”. 7 28 лютого 1824 року можна вважати днем початку робіт по будівництву нового храму. На цей час священиком Сорокосвяцької церкви був Олексій Вербицькій, дяком Гнат Сноровський церковним старостою Прокіп Самоха. 8  Відправивши прохання архієрею, вони заключили контракт “с майстером” на “изделку кирпича и сооружение церкви”, дав йому задатку 100 крб. Прізвище “майстера” Микита Абрамьєв (Абрамов) уперше згадується в церковних записах за липень 1825 р. Сам Абрамов родом не конотопчанин, скоріше усього з великоросійських губерній, у “книгах” часто зустрічається записи про пересилку йому через пошту різних сум за працю. 9  Спеціально для роботи артілі М. Абрамова був збудований “церковный кирпичный” завод. Його збудував селянин поміщика Судієнко Василій Сахно. Для улаштування “завода” колезький реєстратор Микита Сердюков безкоштовно пожертвував ліс та землю для випалки цегли.10 “Завод” представляв собою звичайний дерев’яний сарай, накритий соломою, у ньому була збудована піч для випалки цегли. Артіль Абрамова працювала періодично і лише у березні 1842 року Абрамов завершив усі роботи, передбачені контрактом, і йому “отдано за ращетом остальных 43 р. 42 6/4 коп. 11 Відразу ж після закінчення будівельних робіт було заключено контракт з другим церковним майстром Мартином Волковим на “щекатурную работу”. 12

“Книги для записи расхода денег” по Сорокосвяцькій та Вознесенській церквах з Сумського держархіву дозволяють з точністю встановити, хто з ремісників і які виконував роботи. Так, конотопський коваль Григорій Стовпець виготовив для храму “железные лины под карнизы и шворни в стены” (1839 р.), “длинную железную цепь для церковного паникадила” (1842 р.), “железные костыли для прибивки церковных окон (1845 р.). 13 Столяр поміщика Андрія Кандиби, Григорій Дичинський зробив 23 великих вікна (травень 1842 р.) та 9 круглих вікон (вересень, грудень 1844 року). 14  На Роменській на Кролевецькому Хрестовоздвиженському ярмарку у 1843 році було закуплене залізо для церковного даху. Упорядкувати дах взявся однодворець Подгородньої слободи Путивльського повіту Петро Іванович Демидов (вересень 1843 р.). 15

У жовтні 1846 року були уже наслані поли і маляр с. Попівки Москалець розпочав фарбування церковного амвону та двох кліросів. На новий 1847 рік у храмі встановили два іконостаси. Будівництво церкви в ім’я Вознесіння Господня було завершене при слідуючому церковному причті: священики Степан Бистрицький, Василь Святський, дяк Гаврило Куклаковський, церковний староста майор Іван Драгомиров. 16

Точна дата освячення храму невідома, але в березні 1847 року вона уже діяла як Вознесенська церква. Це видно з напису на одній з церковних книжок: “Сия книга выдана из Черниговской Духовной Консистории г. Конотопа в новоустроенную каменную Вознесенскую церковь … марта 6-го дня 1847 года. Після закінчення будівництва церкви продовжуються роботи по її благоустрою. В травні 1847 року тесляр Калузької губернії Потап розпочав будівництво каплиці “для постановки в ней большого церковного колокола, отданного Вознесенскому храму от упраздненного Георгиевского прихода”. 17 Тут потрібно зазначати, що постійна кам’яна дзвіниця була збудована лише у 1897 році на кошти прихожан в 25 сажнях від церкви над Путивльською вулицею. До цього часу при храмі була дерев’яна дзвіниця.

У збудованому храмі спочатку було два холодних вівтаря. Центральний, в ім’я Вознесіння Господня, та південний в ім’я Сорока Мучеників. 18 У 1879 році відкритий північний престол в ім’я Великомученика Пантелемона. 19 До 1905 року всі три вівтаря у церкві були теплі.

Вознесенська церква входила до складу першого Благочинного округу Конотопського повіту. У 1868 році серед її прихожан рахувалось: в м.Конотопі - 665 чол. та 753 жін., у хуторі Бондаровом – 165 чол. та 155 жін, у хуторі відставного майора Драгомирова – 3 чол. та 1 жін., в хуторі Сарнавськом – 79 чол. та 88 жін. Усього – у 230 дворах – 912 чол. та 1003 жін.20

22 жовтня 1860 року при Вознесенському храмі була відкрита церковна школа, у якій на 1 листопада цього року вчилось 14 хлопців та 5 дівчат. 21

1 вересня 1884 року при цій церкві відкрилася церковно-приходська школа, котра знаходилась у найманому приміщенні. У 1900 році на церковному погості був збудований парафіянами шкільний будинок коштом біля 6 тисяч рублів, з допомогою від Синоду 3 тис. крб.. 22 При храмі була організована бібліотека, у якій в 1905 році нараховувалось 150 томів книг, призначених для читання. 23

Окрім школи та бібліотеки церква мала у своєму розпорядженні садибної землі разом з церковним погостом ? дес., орної – 2 десятини. На церковному погості були збудовані дерев’яний критий залізом будинок для церковного сторожа та сарай для дров, у 1908 році на кошти церкви було куплено будинок для священика.

За радянських часів церква була закрита, будинки та школа були націоналізовані. У 1940-1941 роках були розібрані дзвіниця та світловий барабан на самій церкві. Лише прихід німців, які дозволили відкрити чотири конотопські церкви, врятував Вознесенську церкву від знищення. 24 З тимчасовим дерев’яним завершенням замість світлового барабану церква простояла до 1922 року, коли за проектом Сумського КАРВ інституту “Укрпроектреставрація” було відновлено барабан, повернувши храму первозданний вигляд.

Як уже зазначалося вище, будівництво Вознесенського храму у 1846 році закінчилося при церковному старості, майорові, Івані Драгомирові, який займав цю посаду двадцять три роки.

Іван Іванович Драгомиров походив зі старовинного українського роду. Його дід, Антон Драгомирецький, виїхав до України з польських земель. У 1739 році він оженився на дочці козака Матвія Моцкевича та проживав у селі Рябцеві Стародубського полку. Помер він рано, зоставивши сиротою свого сина Івана. Хлопця виховував дід по материнській лінії Матвій Моцкевич. Іван Антонович служив у Псковському драгунському полку, потім у Астраханському, вийшов у відставку капітаном. Був записаний до родовідної книги дворян Новгород-Сіверського намісництва під прізвищем Драгомирський-Моцкевич. У 1788 році Новгород-Сіверські дворянські депутатські збори дозволили йому називатися Драгомировим. Іван Антонович був одружений на Олені Яківні Троцькій, мав сина Івана і чотирьох доньок.

Іван Іванович Драгомиров народився у вересні 1787 року, служив у Тверському драгунському полку, приймав участь в російсько-турецькій війні 1806-1812 років, Вітчизняній війні 1812 року та закордонних походах 1813-1814 років.25  Вийшовши у відставку майором у 1825 році, він купив неподалік від Конотопа хутір і, одружившись з Галиною Романівною Балюрою, зайнявся сільським господарством. Наприкінці 1833 року він був обраний старостою Сорокосвяцької церкви і зоставався на цій посаді до вересня 1856 року, приймаючи дієву участь у всіх церковних справах.

З Вознесенської церквою пов’язане життя не одного покоління Драгомирових. У жовтні 1905 року на її погості був похований видатний російський військовий діяч, генерал-адютант М.І. Драгомиров.

Михайло Іванович Драгомиров народився 8 листопада 1830 року на батьківському хуторі неподалік від Конотопа. Успішно закінчивши конотопське міське училище, він вступає до Дворянського полку (пізніше Костянтинівський кадетський корпус) – навчального закладу для молодих дворян, який давав загальну військову освіту. М. Драгомиров закінчив  курси у Дворянському полку “из отличнейших”, і ім’я його було занесено на мармурову дошку. Як один з кращих випускників Михайло Іванович отримав призначення до гвардійського Семенівського полку. У 1854 році Драгомиров вступив у Військову Академію і успішно закінчив її в 1856 році. Драгомиров тоді отримав золоту медаль, котра давалась тоді першому по успіхам з закінчивших Академію. 26

У 1860 році Драгомиров – викладач, а в 1863-1869 роках – професор кафедри тактики Миколаївської академії Генштабу. В цей час видаються його книги “Очерки австро-прусской войны в 1866 г.” (СПб, 1867 г.), “Записка тактики” (СПб, 1866 г.) для військових училищ. 27

З 1873 р. Драгомиров у званні генерал-майора очолює 14-у піхотну дивізію. Ця дивізія приймала участь у битвах Вітчизняної війни 1812 р., закордонних походах 1813-1814 рр. За Кримську війну усі полки дивізії отримали почеснішу колективну бойову нагороду – Георгієвські прапори з написом “За Севастополь”. З першого дня командування цією дивізією М.І. Драгомиров старався виховувати у особистого складу прагнення до оволодіння військовим майстерством  у стислі терміни. Головні думки своєї системи виховання військ Драгомиров виклав в написаній ним “Памятной книжки чинов 14-й пехотной дивизии”. Правильність драгомировських методів виховання на навчання військ яскраво підтвердилась у ході російсько-турецької війни 1877-1878 років. За керівництво військами при форсуванні Дунаю Драгомиров був нагороджений почесною бойовою відзнакою – орденом Георгія ІІІ ступеню. Однак далі йому не повезло, він був важко поранений.

Після закінчення лікування генерал-лейтенант М. Драгомиров з 1878 по 1889 р. працював начальником Академії Генштабу. Оцінюючи його діяльність на цій посаді, історик Академії Генштабу у 1882 р. писав, що під Драгомирова “непосредственным влиянием воспиталось с конца пятидесятых годов все наше военное общество. 28

В 1889 році Драгомирова призначено на посаду командуючого військами Київського військового округу, з 1898 року – Київський, Подільський, Волинський генерал-губернатор при посаді командуючого військами округу, з 1903 року – член Державної Ради. Пішовши у відставку Драгомиров переїздить до свого родового хутора під Конотопом. Весь вільний час він присвячує науково-публіцистичній діяльності, колекціонує твори мистецтва, підтримує старі зв’язки з літераторами та художниками. Його літературна спадщина становить більше 30 книг та брошур. Займаючи посаду командуючого військами округу, Драгомиров запроваджує використання українських пісень у військах округу. “Нужно сказать, - пише один з мемуаристів, - что до Драгомирова пение в войсках украинских песен строго воспрещалось и уничтожение запрета было большой заслугой покойного перед родиной. Любя пение родных песен и введя их в войске, Драгомиров не мог слушать их без особого умиления. Нередко можно было видеть сидящего, под аккомпанементы бандуры, какую-либо старинную украинскую думу из времен Сагайдачного, Дорошенка, Хмельницкого, Мазепы”. 29

Драгомиров приділяв велику увагу розвитку молодих живописців Батьківщини. Так, він неодноразово прохав про допомогу учню Київського художнього училища Дмитру Ільченко, спочатку земство Конотопа, а потім 30 вересня 1905 року звертається з рекомендованим листом до І.Ю. Репіна.

З І.Ю. Репіним Драгомирова зв’язувала стара дружба. Риси зовнішнього обліку Драгомирова слугували художнику для центрального персонажу картини “Запорожці” – для отамана Івана Сірко, від імені якого запорожці пишуть листа турецькому султану. В серпні-вересні 1889 року Репін пише портрет Драгомирова – в сюртуку генерал-ад’ютанта з орденом Георгія ІІІ ступеню на шиї. До 1917 року цей портрет знаходився в Академії Генштабу у Петербурзі. За портретом Драгомирова Репін у жовтні 1889 року пише етюд його 18-ти річної доньки –Софії Михайлівни в українському костюмі. Одночасно з Репіним у тому ж костюмі Софію Михайлівну писав В. Серов. У 1898 році Репін пише акварельний портрет Драгомирова, а Серов у 1900 році С.М. Лукомської (Драгомирової).

Михайло Іванович Драгомиров був одружений з донькою лікаря Софією Оврамівною Григорович. У них було п’ятеро синів та дві доньки. Старша донька – Софія Михайлівна вийшла заміж за Олександра Сергійовича Лукомського, пізніше генерал-лейтенанта. У роки громадянської війни він був один з керівників білого руху, голова уряду та помічник Денікіна. У 1920 році емігрував у Париж, помер там 1939 року, через деякий час померла і Софія Михайлівна. Один з синів Драгомирова покінчив з собою. Репін у листі до своєї знайомої Званцевої від 1 червня 1889 році писав: “Трогательную историю рассказал мне сегодня Драгомиров. Сын его, 18-ти лет, застрелился в прошлом году. Он был влюблен в такую же молодую девицу: и они выдумали исповедываться в грехах друг перед другом. Он нашел себя таким грешником, не достойным ее, что убил себя. 31

Другий син, Оврам Михайлович, став кадровим військовим, у травні 1917 року командував Північним фронтом. У роки громадянської війни був членом “Особого совещания” при Деникіні. Хвороба чи, можливо, розчарування у білому русі штовхнули його на самогубство.

Михайло Іванович Драгомиров був почесним членом Московського та Київського університетів, конференції Ради Миколаївської Академії Генштабу, Михайлівської артилерійської академії, шведсько-норвежської королівської академії, національного військового товариства Франції. 32

Помер М.І. Драгомиров від паралічу серця у ніч на 15 жовтня 1905 року. Похований був у склепі біля Вознесенської церкви. На похорони зібралися багато народу, було отримано біля шестисот телеграм зо всієї Росії та з закордону. Були вінки від короля Румунії, французького військового міністерства, від Лейб-гвардії Семенівського полку, Болгарського військового міністра і генштабу. Земство надіслало вінки з написами “Слава России и гордости Конотопа”, “Доблестному согражданину”, “Іменитому земляку славному атаману – земская громада”.

У 1912 році поруч з М.І. Драгомировим у родовому склепі була похована його дружина – Софія Оврамівна.

В радянський час склеп Драгомирова спіткала тяжка участь. Свідки розповідали, що у 20-ті роки до нього добралися шукачі скарбів, але не найшовши коштовностей розбили цинковий гроб Драгомирова та забрали його для господарських потреб. Після цього вхід до склепу замурували, і в такому вигляді він простояв до 1960-х років. У 60-ті роки знадобилась площа для будівництва тиру, і могилу остаточно стерли з лиця землі. Однак, у 1970-х роках з приїздом братньої болгарської делегації “могила” М.І. Драгомирова була “відбудована” у короткий час. Це пояснюється тим, що у Болгарії свято шанують події визвольної війни 1877-1878 років, у яких прославився наш земляк. На його честь у цій країні названо два міста – Драгомирово. Та справжнє місце поховання допоможуть встановити лише спеціальні дослідження. Ще однією пам’яткою про славетного генерала слугує пам’ятник М.І. Драгомирову перед його будинком на колишній Комісаровій вулиці.

 

Провідний спеціаліст

Державного архіву Сумської області

О.М. Козлов

 

Джерела

 

1. Лазаревський А. Описание Старой Малороссии. Полк Нежинский. Т.ІІ. – К., 1893. – С.206.

2. Там же. – С.211.

3. Лазаревський А. Опись Конотопской сотни 1711 г. – Чернигов, 1892. – С.19.

4. Винклер П. Гербы городов, губерний и посадов Российской империи, внесенные в полное собрание законов с 1649 по 1900 гг. – СПб, 1900. – С.72.

5. Брокгауз Ф., Эфрон И. Энциклопедический словарь. Т.16. – СПб, 1895. – С.28

6. Филарет (Гумилевский). Историко-статистическое описание Черниговской епархии. Кн.6. Уезды: Новгород-Северский, Сосницкий, Городницкий, Конотопский, Борзенский. – Чернигов, 1874. – С.282-283.

7. Державний архів Сумської області. Ф.875, оп.2, спр.4, арк.73.

8. Там же. Арк.72.

9. Державний архів Сумської області. Ф.875, оп.2, спр.5, арк.8.

10. Державний архів Сумської області. Ф.875, оп.2, спр.4, арк.73.

11.Державний архів Сумської області. Ф.875, оп.2, спр.5, арк.61.

12. Там же. Арк.62.

13. Там же. Арк.39, 63, 87.

14.Там же. Арк.63, 81, 87.

15. Там же. Арк.71.

16. Там же. Арк.99.

17. Державний архів Сумської області. Ф.875, оп.2, спр.6, арк.2

18. Державний архів Сумської області. Ф.894, оп.1, спр.1, арк.7.

19. Державний архів Сумської області. Ф.894, оп.1, спр.9, арк.15

20. Державний архів Сумської області. Ф.894, оп.1, спр.1, арк.10.

21. Державний архів Чернігівської області. Ф.679, оп.2, спр.4905, арк.1.

22.Державний архів Сумської області. Ф.875, оп.1, спр.1, арк.1, 5.

23. Там же. Арк.2-3.

24.Державний архів Сумської області. ФР-4259, оп.2, спр.30, арк.7.

25. Лисий І. Михайло Іванович Драгомиров//Сільські горизонти. – 28 квітня 1992 року.

Брокгауз Ф., Эфрон И. Энциклопедический словарь. Т.ХІ. – СПб, 1893. – С.91.

26. Герои Шипки. Сборник. – М., 1979. – С.11.

27. Советская историческая энциклопедия. Т.V – М., 1964. – с.320.

28. Художественное наследство. Репин. Т.І. – Л., 1948. – С.186-187.

29. Там же. С.188.

30. Журналы Конотопского очередного и Чрезвычайного Уездного Земского Собрания от 30 января, 1 марта и с 25 сентября по 1 октября 1905 года. – Конотоп, 1906. – С.154.

Художественное наследство. Репин. Т.І…. – С.197.

31. Художественное наследство. Репин. Т.І…. – С.191.

32. Герои Шипки. Сборник… - С.35.

 

Дата: 25.11.2009
Семейные сайты на заказ
НОВОСТИ